Що таке Українська Держава? Відповідь насправді проста. Це всі ми хто проживає на цій території. Тобто, є ми, є держава, немає нас, буде держава інших. За останні кілька років активної політичної роботи на Переяславщині дійшов наступних висновків на основі аналізу міцевої політичної активності, яка чітко викликана меркантильними інтерсами людей, які чомусь вирішили, що вони відносяться до місцевої еліти.
Отже:
– 80% пересічних переяславців взагалі вважають, що держава це якась міфічна стуктура, яка розташована в Києві, і вона одвічно їм, щось вина, особливо в розрізі 45 річної їх роботи у колгоспі;
– місцева «політична еліта» складається із діячів, які є класичними вихованцями комуністичної партії, комсомолу, і тодішніх місцевих комуністичних лідерів. Проте, періодично у їх середовище вривається молодь, половина з яких асимілюється, інша частина, або програє, або просто їде за межі регіону, і там досягає успіхів;
– політичне, управлінське мислення місцевої «політичної еліти» – це синтез комуністичної ідеології, з домішками принципів поведінки, що виникли у лихих 90-х, що чітко викарбувалося в у так званне мислення, російською мовою «Попонятиях». Звідси 95% усіх місцевих рішень приймаються на принципу договорняків. І багато хто переконаний, що так і має бути. Типу «звичаєве право», яке кожен насправді розуміє у форматі «своя сорочка, ближче до тіла».
Яскравий приклад у цьому форматі зі мною стався минулої весни в одному із сіл. Місцевий фермер, нібито через те, що інший фермер відібрав у нього частину землі, які він обробляв на умовах самозахвату, відключив централізоване водопостачання для 90 дворів селян. Село без води сиділо 2 місяці. І на початок третього місяця більшість у селі були переконані, у тому, що змусити їх сусіда увімкнути воду мав чиновник із Переяслава, а не їх сільський голова та 12 депутатів. Бо перше, їм не хочеться свартися, бо ще жити в одному селі, бо дійсно у нього відібрали самозахоплену ним земельну ділянку чиновники з Києва, які роздали її по 2 га, іншим громадянам. І ті офіційно згідно вимог закону здали її в оренду фермеру з іншого села;
– Закон в уявленні «місцевих політичних еліт» у кожного свій, викристалізуваний уявленням «попанятиях» про цей світ, відносини, співпрацю. Доволі часто можна почути фразу, «що якщо не знаєш зробити, то роби по закону». Тобто, якщо до певного моменту ти знаєш, як вчиняти, тоді дій, і неважливо перевіряти на синхронізацію із законом. Як правило, до закону звертаються лише тоді, коли в системі інтересів чиясь коса зайшла на чийсь камінь. Щоб добитися свого потрібно частіше, голосніше кричати на зборах, сесіях, або просто купити джип темніший, модніший та агресивніший;
– офіційна виборча активність на місцевих виборах коливається на рівні 50-60%. Проте, що разу на виборах обираються на 70 % одні й ті ж, не дивлячись на те, що за останні 20 років, їх виборчі округи ніякого особливого успіху не досягли. Це викликано не стільки їх особистою популярністю, а скільки 80% байдужістю виборців до того, що відбувається із їх кандидатом, їх життям, життям їх вулиці, після того, як вони проголосували. Інколи здається, що якби один з таких кандидатів пішов від неонациської партії, за нього все рівно проголосують.
Тому коли у 2010 році, на місцевих виборах, результат політичної партії «Батьківщина» переписали на виграш «Партії Регіонів» ніхто й не писнув. Юридично промовчав навіть керівник районного осередку «Батьківщини». Тому, досить легко на таких округах виграє той, хто лише підійме проблему, про яку всі знають, нишком говорять і мовчать. Якщо він лише спробує її вирішити то відразу отримає результат. Звісно, якщо переламає кучу палок у своїх колесах. Проте навіть спробувати, щось вирішити, бажаючих майже немає. Бо у більшості з тих нових, хто виграв, не знаходиться уявлення, а що з тією перемогою робити далі;
– страх взяти відповідальність за своє життя, страх вийти із своєї зони комфорту, страх бути висміяним за свою позицію, заставляє громадян чекати мовчазно подачок від міфічної київської держави. Ніхто не хоче, розуміти, що Київ це лише історична столиця Української Нації. І, у напрямі створення столичного рівня життя, ніщо й ніхто окрім нас самих, не заважає насправді його відтворити будь-якому із сіл Переяславщини.
– 80% тих хто був у мене на прийомі уявлення не мали, як написати заяву. Із цих 80%, 60% не могли без моєї допомоги описати чітко суть своєї проблеми, решта 20% вміючи описати суть своєї біди, уявлення не мали звідки розпочати її вирішувати. І це у наш час інформатизації суспільства. 99% з тих хто звертався не писав інформаційних запитів і не знає тексту 63 статті Конституції України. А 98% не хочуть писати заяви чи скаргу, бо твердо переконані, що нічого не вирішиться, або насправді, компетенція вирішення їх проблеми лежить просторі не компетенції їх однокласника, який займає ту чи іншу адміністративну посаду.
– 90% жінок пенсійного віку не були на березі Чорного моря, і Україна в їх уяві, це їх село, а їх будинок її столиця. З чоловіками трохи легше, бо їм довелося послужити в лавах радянської армії. Але з соціальною активністю у чоловіків не склалося. Яскравий приклад протести проти будівництва ТЕЦ. Переяславщина має жіноче протестне обличчя. Інколи складається таке враження, що спільним дітям дихати забрудненим повітрям на думку чоловіків не так небезпечно, як на думку жінок.
Особисто у мене до 2014 року жодного разу не виникало бажання поїхати на Донбас і подивитися, що там. На Західну Україну, Північну, Південну, Центральну, хотілось поїхати, і я їздив. На Схід, жодного разу.
Громадянське середовище на сьогодні досить мале й складається із молодих переяславців. До 2014 року на Переяславщині на 60 тис. населення існувало лише дві молодіжні громадські організації, які очолювали реально молоді люди, і їх діяльність не була системною. Не системність у діяльності притаманна і дорослим громадським організаціям. Як такого професійного журналістського середовища не існує. На продукт його діяльності на Переяславщині просто не має попиту.
Більшість із нас у різних моментах, якось комусь, за щось, намагалася віддячити, чи то цукерками, чи то будь-яким іншим «могоричем», при цьому свято продовжували вірити у те, що ці «послуги» мають бути безкоштовними. Звідси повне, незадоволення тим станом справ яке присутнє на Переяславщині, але письмових заяв, скарг надто мало. Бо на кожного нового активного, є маленький чи великий компромат.
Переважна більшість місцевих чиновників 2013 року на 9 травня розміщувала георгіївську стрічку не задумуючись над її історією, сутністю, значенням, бо просто це був модний тренд того дня. Зі знаюся, що я особисто нікому тоді не виказав свого обурення чи заперечення. Та саме страшне, що на сьогодні ніхто з них не визнає, факту бездумності її використання, чи якогось розкаяння. Якщо хтось про це їм нагадує, спершу отримує порцію колективного гніву на свою адресу, потім тільки скажуть, а хто ж тоді знав, що так вийде, або всі причепили, і і вони її розмістили. «І що тепер розстріляти нас?»
99% сільських голів, у різні роки, були членами Партії Регіонів, бо так сказав голова адміністрації.
70% моїх друзів після мого призначення на посаду першого заступника голови районної державної адміністрації, прийшли до мене із пропозицією щось замутити за кошт районного бюджету, 25 % сказали навіщо воно мені потрібно, 3% коли я вже в Київ вискочу, і лише двоє запитали «чим тобі допомогти?».
На 70% бюджет Переяславщини, складається із податків які відраховуються із заробітних плат громадян. Це різниця між грязною заробітною платою та тією, що потрапляє «нам на руки». Проте мені відомо лише 5 громадян на всю Перяславщину які на напівпрофесійному, самоучковому рівні намагаються слідкувати за ефективністю та прозорістю використання цих своїх грошей. І, вони почуваються ізгоями, їх вважають дещо диваками, які займаються цим, бо на думку більшості, їм більше нічим зайнятися, через відсутність шлюбу, дітей, будинку, крови, городу, роботи, дачі, або розуму!
Держава це ми. Тільки тепер по справжньому зрозумів значення фрази «Не питай, що держава зробила для тебе, запитай себе, що ти зробив для неї». Це означає, що доброго ти зробив для того хто поряд із тобою.
Насправді, особисто оптимістично налаштований, адже те, що ми зараз маємо в суспільному, колективному мисленні проходили й інші держави, які потім досягли розквіту. Тобто у світі є життєві практики як вийти з цього стану. Тому нам потрібний час, і повне розуміння Шевченкового, «як би Ви вчились так як треба». Часу насправді у нас мало, бо ворог зі Сходу чітко розуміє, чого нам не вистачає, і докладе максимум зусиль, щоб ми цей час незалежності бездарно прожили, зневірилися, і як найшвидше розпочали обслуговувати його забаганки, десь там у Чечні чи Афганістані.
Депутат районної ради Юрій Бобровнік
