Ані депутатство, ані слава, яка прийшла до Юлія Мамчура після березня 2014 року, не змінила його життя та життя його родини. Вони, як і раніше, залишаються звичайною сім’єю українського військового:замість власного особняку – звичайна квартира на 43 квадратних метри, улюблений відпочинок – на батьківщині бабусі і дідуся, у селі під Корсунем.
«Змалку мріяв стати льотчиком»
– Юлію Валерійовичу, де пройшло ваше дитинство?
– Я народився у 1971 році на Черкащині, в Умані. Як і у багатьох моїх однолітків, мої батьки постійно пропадали на роботі. Коли я був маленький, мене в основному виховувала моя бабуся Надія. Я все своє життя буду згадувати її любов та турботу – гадаю, тут мене будь-хто зрозуміє, бо якщо у вас була любляча бабуся, ви будете берегти пам’ять про неї до самої смерті. Ми жили неподалік від Уманського аеродрому, тому, звичайно, я змалку мріяв стати льотчиком.
– Тобто до вашої професії вас привела ваша дитяча мрія?
– Авжеж! (Сміється). Покажіть мені хлопчака, який росте поруч із літаками і не захоче хоч раз сісти за штурвал! Тому після закінчення школи я вступив до Чернігівського вищого льотного училища. На жаль, саме у цей рік помер мій батько, і ми з матір’ю залишилися самі. Я дуже вдячний моїй мамі, Нелі Іванівні: вона завжди була і залишаєтьсямоєю опорою, як і моя кохана дружина Лариса. Я взагалі вважаю, що я щаслива людина, бо мені дійсно пощастило з моїми близькими. Вони – моє багатство.
– Однак життя родини військового не завжди можна назвати спокійним. Невисока зарплата, постійні переїзди – як з цим справлялася ваша дружина?
– Ну, гадаю, про це вона вам розкаже краще за мене. (Посміхається). Це правда, особливо заможним наше життя ніколи не було. Як ви знаєте, до 2014 року нашу армію цілеспрямовано розвалювали, і матеріальне забезпечення військових відбувалосяза залишковим принципом. Таке враження, що влада вважала нас якимись непотрібними нахлібниками – аж поки не почалася війна. Я можу сказати, що саме злиденність спонукала багатьох моїх товаришів по службі у Криму перейти на сторону росіян: різниця у наших з ними зарплатах була величезною. До того ж, більшість з нас микалася з родинами по гуртожитках або змушена була винаймати квартири, а окупанти пообіцяли житло. Багато хто на це купився.
– Але не ви.
– Я офіцер, я давав присягу. Є речі, які, я вважаю, нормальна людина просто не повинна робити. Якщо, звичайно, вона хоче і далі себе поважати.
– Чи відчували ви страх, коли йшли на чолі вашої бригади проти озброєних росіян? Адже це могла б бути вірна смерть.
– Ви знаєте, коли я зараз дивлюсь відео, де ми йдемо під нашим прапором на штурм, я сам не вірю, що я зміг це зробити. Але в мене просто не було вибору. Повторюся, я давав присягу: захищати свою Батьківщину і, якщо треба, то і вмерти за неї. Єдине, про що я жалкую, – що моїй дружині довелося стільки пережити за цей час. Адже вона не знала, чи повернусь я живий.
«Кращого народу за наш народ просто нема»
– Можу сказати, що події у Криму дійсно перевернули наше життя, – каже дружина Юлія Мамчура, Лариса Іванівна. – Було багато поганого: я досі пам’ятаю, як в один момент звичайні люди, серед яких ми жили, перетворилися на якихось зомбі. Нас називали бандерівцями, фашистами, обзивали на вулицях, закликали нас вбивати. Але були і інші люди – такі ж самі кримчани, які, незважаючи ні на що, залишилися людьми. Хлопець із Сімферополя власним автобусом вивозив людей з нашої частини до Миколаєва. Нас підтримували і з материка – прості люди, прості українці. Коли був налагоджений прямий телефонний зв’язок зі штабом, почалися дзвінки, і вдень, і вночі, їх було дуже багато, тисячі. Люди телефонували з усіх куточків України зі словами підтримки. Мені запам’ятався один дзвінок.Дзвонив дідусь із села – на жаль, я не пам’ятаю назву. Він сказав, що у них маленьке село, десь близько сотні пенсіонерів. Вони між собою порадились і вирішили, що вже достатньо пожили і готові виступити живим щитом, закрити нас собою. Просив, щоб ми лише сказали, куди їм виїжджати і як до нас добиратися. Я не знаю, де живе той дідусь і як зараз складається його життя. Але… Це був голосовий зв’язок із кімнатою штабу, і дуже шкода, що в ті хвилини він не міг бачити, як після його дзвінкау всіх присутніх у штабі відняло дар мови і покотилися сльози.Ми плакали і не могли зупинитися.
– У ті дні я зрозумів, що кращого народу за наш народ просто нема, – говорить Юлій Мамчур. – Коли ми виїхали з Криму голі і босі, люди приходили до нас и приносили речі, одяг, навіть меблі… Дружина благала, щоб несли лише старе, однак вони нас не слухали. Багато хто з цих людей сам був, м’яко кажучи, незабезпечений, але вони готові були віддати останнє. Знаєте, ось іноді українцям докоряють, що вони нібито безініціативні, безвідповідальні, їх хата з краю і все таке інше. Так ось що я вам скажу: це брехня! Кращого, шляхетнішого і людянішого народу я собі уявити не можу. І я знаю, що все життя буду у неоплатному боргу перед усіма вами. Моя робота в Раді – це спроба хоч трохи сплатити цей борг і побудувати для українців краще життя, якого вони гідні.
«Красти і використовувати службове становище не привчений»
– Чи змінилося ваше життя після того, як ви стали народним депутатом?
– У плані роботи? Звісно. Чесно кажучи, більш за все мене дратує у парламенті відсутність дисципліни – в армії я звик зовсім до іншого. Наших депутатів ще довго буде треба привчати, що у Раді треба працювати, а не отримувати зарплату за просто так. Ось уявіть собі, що ви не ходите на роботу чотири робочих дні з п’ятьох – чи довго ваше начальство буде таке терпіти? А багато хто з депутатів прогулює ще більше, і ніхто з цим нічого не робить.
– А як щодо матеріальногостану? Тут для вас щось змінилося?
– На сьогоднішній день, грошове забезпечення командира льотного полку більше, ніж зарплата депутата. (Посміхається). Я радий, що в цьому є і велика частка моєї заслуги: разом з колегами ми домоглися збільшення зарплат в армії. Тепер треба добиватися, щоб рівень життя виріс і у цивільного населення – саме тому я балотуюся у парламент на другий термін. А щодо мого матеріального стану… Як бачите, вілл в Італії не нажив, маєтків теж не маю, доньку у Лондоні не навчаю, коштовних годинників не колекціоную.
– Чому?
– Бо не маю за що. У мене є лише зарплата,і на неї я утримую родину. Вибачте, красти і використовувати службове становище у власних цілях я не привчений. Можливо, це виглядає по-дурному в наші часи, але мені вже пізно себе міняти.
– Де навчається ваша дочка?
– У Київському медуніверситеті. До речі, цього року вона його вже закінчила і отримала направлення у Богуслав – буде там працювати педіатром. У мене ще є онука Полінка, зараз їй вже дев’ять років, ходить до звичайної районної школи. Донечка і онучка – то два моїх найулюбленіших сонечка. (Посміхається).
– Як ви проводите свята і відпустки?
– Зазвичай усією родиною. Якщо це відпустка, то відпочиваємо у Миропіллі–це село на Черкащині, там у нас є хата, що залишилася від бабусі. Іноді подорожуємо Україною – знайомимося з історичними пам’ятками, вивчаємо історію нашої країни, так би мовити, на місці. До окупації Криму ми з дружиною дуже любили їздити до Бахчисараю – у нас там була улюблена татарська кав’ярня. І я вірю, що коли Крим знову стане українським, ми ще приїдемо туди, покажемо цю старовинну кав’ярню нашій онуці і вип’ємо там кави із татарськими друзями.
Розмову вів Олег Цвіт.
Підписуйтеся на наш Ютуб канал та групу в ФБ.
