Юлій Мамчур: “Я все життя буду вдячний нашому народу”

0
1697
На фото Юлій Мамчур, Крим, Бельбек. 2014 р. Під час психологічної атаки на ворога

Ані депутатство, ані слава, яка прийшла до Юлія Мамчура після березня 2014 року, не змінила його життя та життя його родини. Вони, як і раніше, залишаються звичайною сім’єю українського військового:замість власного особняку – звичайна квартира на 43 квадратних метри, улюблений відпочинок –  на батьківщині бабусі і дідуся, у селі під Корсунем.

«Змалку мріяв стати льотчиком»

– Юлію Валерійовичу, де пройшло ваше дитинство?

– Я народився у 1971 році на Черкащині, в Умані. Як і у багатьох моїх однолітків, мої батьки постійно пропадали на роботі. Коли я був маленький, мене в основному виховувала моя бабуся Надія. Я все своє життя буду згадувати її любов та турботу – гадаю, тут мене будь-хто зрозуміє, бо якщо у вас була любляча бабуся, ви будете берегти пам’ять про неї до самої смерті. Ми жили неподалік від Уманського аеродрому, тому, звичайно, я змалку мріяв стати льотчиком.

– Тобто до вашої професії вас привела ваша дитяча мрія?

– Авжеж! (Сміється). Покажіть мені хлопчака, який росте поруч із літаками і не захоче хоч раз сісти за штурвал! Тому після закінчення школи я вступив до Чернігівського вищого льотного училища. На жаль, саме у цей рік помер мій батько, і ми з матір’ю залишилися самі. Я дуже вдячний моїй мамі, Нелі Іванівні: вона завжди була і залишаєтьсямоєю опорою, як і моя кохана дружина Лариса. Я взагалі вважаю, що я щаслива людина, бо мені дійсно пощастило з моїми близькими. Вони – моє багатство.

– Однак життя родини військового не завжди можна назвати спокійним. Невисока зарплата, постійні переїзди – як з цим справлялася ваша дружина?

Юлій Мамчур із дружиною Ларисою

– Ну, гадаю, про це вона вам розкаже краще за мене. (Посміхається). Це правда, особливо заможним наше життя ніколи не було. Як ви знаєте, до 2014 року нашу армію цілеспрямовано розвалювали, і матеріальне забезпечення військових відбувалосяза залишковим принципом. Таке враження, що влада вважала нас якимись непотрібними нахлібниками – аж поки не почалася війна. Я можу сказати, що саме злиденність спонукала багатьох моїх товаришів по службі у Криму перейти на сторону росіян: різниця у наших з ними зарплатах була величезною. До того ж, більшість з нас микалася з родинами по гуртожитках або змушена була винаймати квартири, а окупанти пообіцяли житло. Багато хто на це купився.

– Але не ви.

– Я офіцер, я давав присягу. Є речі, які, я вважаю, нормальна людина просто не повинна робити. Якщо, звичайно, вона хоче і далі себе поважати.

– Чи відчували ви страх, коли йшли на чолі вашої бригади проти озброєних росіян? Адже це могла б бути вірна смерть.

– Ви знаєте, коли я зараз дивлюсь відео, де ми йдемо під нашим прапором на штурм, я сам не вірю, що я зміг це зробити. Але в мене просто не було вибору. Повторюся, я давав присягу: захищати свою Батьківщину і, якщо треба, то і вмерти за неї. Єдине, про що я жалкую, – що моїй дружині довелося стільки пережити за цей час. Адже вона не знала, чи повернусь я живий.

«Кращого народу за наш народ просто нема»

– Можу сказати, що події у Криму дійсно перевернули наше життя, – каже дружина Юлія Мамчура, Лариса Іванівна. –  Було багато поганого: я досі пам’ятаю, як в один момент звичайні люди, серед яких ми жили, перетворилися на якихось зомбі. Нас називали бандерівцями, фашистами, обзивали на вулицях, закликали нас вбивати. Але були і інші люди – такі ж самі кримчани, які, незважаючи ні на що, залишилися людьми. Хлопець із Сімферополя власним автобусом вивозив людей з нашої частини до Миколаєва. Нас підтримували і з материка – прості люди, прості українці. Коли був налагоджений прямий телефонний зв’язок зі штабом, почалися дзвінки, і вдень, і вночі, їх було дуже багато, тисячі. Люди телефонували з усіх куточків України зі словами підтримки. Мені запам’ятався один дзвінок.Дзвонив дідусь із села – на жаль, я не пам’ятаю назву. Він сказав, що у них маленьке село, десь близько сотні пенсіонерів. Вони між собою порадились і вирішили, що вже достатньо пожили і готові виступити живим щитом, закрити нас собою. Просив, щоб ми лише сказали, куди їм виїжджати і як до нас добиратися.  Я не знаю, де живе той дідусь і як зараз складається його життя. Але… Це був голосовий зв’язок із кімнатою штабу, і дуже шкода, що в ті хвилини він не міг бачити, як після його дзвінкау всіх присутніх у штабі відняло дар мови і покотилися сльози.Ми плакали і не могли зупинитися.

Юлій Мамчур із дружиною на передовій, поблизу фронту

– У ті дні я зрозумів, що кращого народу за наш народ просто нема, – говорить Юлій Мамчур. – Коли ми виїхали з Криму голі і босі, люди приходили до нас и приносили речі, одяг, навіть меблі… Дружина благала, щоб несли лише старе, однак вони нас не слухали. Багато хто з цих людей сам був, м’яко кажучи, незабезпечений, але вони готові були віддати останнє. Знаєте, ось іноді українцям докоряють, що вони нібито безініціативні, безвідповідальні, їх хата з краю і все таке інше. Так ось що я вам скажу: це брехня! Кращого, шляхетнішого і людянішого народу я собі уявити не можу. І я знаю, що все життя буду у неоплатному боргу перед усіма вами. Моя робота в Раді – це спроба хоч трохи сплатити цей борг і побудувати для українців краще життя, якого вони гідні.

«Красти і використовувати службове становище не привчений»

– Чи змінилося ваше життя після того, як ви стали народним депутатом?

– У плані роботи? Звісно. Чесно кажучи, більш за все мене дратує у парламенті відсутність дисципліни – в армії я звик зовсім до іншого. Наших депутатів ще довго буде треба привчати, що у Раді треба працювати, а не отримувати зарплату за просто так. Ось уявіть собі, що ви не ходите на роботу чотири робочих дні з п’ятьох – чи довго ваше начальство буде таке терпіти? А багато хто з депутатів прогулює ще більше, і ніхто з цим нічого не робить.

– А як щодо матеріальногостану? Тут для вас щось змінилося?

Юлій Мамчур біля батьківської хати дружини

– На сьогоднішній день, грошове забезпечення командира льотного полку більше, ніж зарплата депутата. (Посміхається). Я радий, що в цьому є і велика частка моєї заслуги: разом з колегами ми домоглися збільшення зарплат в армії. Тепер треба добиватися, щоб рівень життя виріс і у цивільного населення – саме тому я балотуюся у парламент на другий термін. А щодо мого матеріального стану… Як бачите, вілл в Італії не нажив, маєтків теж не маю, доньку у Лондоні не навчаю, коштовних годинників не колекціоную.

– Чому?

– Бо не маю за що. У мене є лише зарплата,і на неї я утримую родину. Вибачте, красти і використовувати службове становище у власних цілях я не привчений. Можливо, це виглядає по-дурному в наші часи, але мені вже пізно себе міняти.

– Де навчається ваша дочка?

– У Київському медуніверситеті. До речі, цього року вона його вже закінчила і отримала направлення у Богуслав – буде там працювати педіатром. У мене ще є онука Полінка, зараз їй вже дев’ять років, ходить до звичайної районної школи. Донечка і онучка – то два моїх найулюбленіших сонечка. (Посміхається).

– Як ви проводите свята і відпустки?

Відпустка 2013 рік. Кав’ярня у Бахчисараї.

– Зазвичай усією родиною. Якщо це відпустка, то відпочиваємо у Миропіллі–це село на Черкащині, там у нас є хата, що залишилася від бабусі. Іноді подорожуємо Україною – знайомимося з історичними пам’ятками, вивчаємо історію нашої країни, так би мовити, на місці. До окупації Криму ми з дружиною дуже любили їздити до Бахчисараю – у нас там була улюблена татарська кав’ярня. І я вірю, що коли Крим знову стане українським, ми ще приїдемо туди, покажемо цю старовинну кав’ярню нашій онуці і вип’ємо там кави із татарськими друзями.

Розмову вів Олег Цвіт.

Підписуйтеся на наш Ютуб канал та групу в ФБ.

- Реклама -

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.