Нещодавно в українських кінотеатрах пройшов фільм «Темні часи» – про найбільш критичні для Британської імперії перші дні роботи нового прем’єра Уїнстона Черчилля. Найбільш вражаючий момент – намагання людей, які ледь не призвели країну до катастрофи до останнього давати вказівки, як треба робити. Це настільки нагадує Україну, що стає лячно.
Один із таких персонажів, який завжди та всюди знає як – Анатолій Степанович Гриценко. Людина, яка неодноразово мала можливість сама показати «як саме треба робити». Остання така можливість була у 2014 році, коли тисячі українців добровільно вступили до лав Збройних сил України, Національної гвардії, добровольчих батальйонів для того, щоб захистити свою країну від російської агресії. Серед них чомусь не було Анатолія Гриценка, який у 1994 році закінчив оперативно-стратегічний факультет Університету Військово-повітряних сил США.
Отже, на той час він був один з небагатьох, хто мав би знати, що таке гібридна війна та як їй протидіяти. Гадаю, його досвід із задоволенням використали і на передовій, і в Генеральному штабі. Але пан Гриценко так і не з’явився у воєнкоматі. І цьому є пояснення. У військах дуже добре пам’ятають його діяльність на посаді міністра оборони. Могло дійти і до самосуду.
Але, щоб не марнословити, давайте згадаємо «бойовий шлях» міністра оборони, «справжнього полковника» Анатолія Гриценка, який одноосібно тримає пальму першості і результатом в один мільярд 316 мільйонів вартості розпроданої техніки. Це за тим курсом долара, який існував на той час, але це ще в балансових цінах радянського союзу. Наприклад, по балансовій вартості один танк Т-72 коштував 50 тисяч карбованців. Отже, за міністра Гриценка такий танк списували орієнтовно за 50 тисяч гривень, за деякими перерахунками по відношенню до інфляції, індексації, яка не робилася багато років. Наприклад, РПГ-7 за балансовою вартістю коштував орієнтовно 25 карбованців на той час. Списували. Є і такий факт – до Ємену були продані літаки-розвідники Су-17М4 – один літак за ціною “Мерседеса”. І “Мерседеса” не нового.
Вражаюча хазяйновитість. Просто вбивча. Але це тільки видима частина айсбергу. Усе набагато цікавіше та гірше – достатньо тільки подивитися, як у невідомих напрямах зникало військове майно, що залишилося від більш ніж мільйонного радянського військового угрупування. Армія могла завдяки цим грошам не просто модернізуватися – сягнути тих самих стандартів НАТО ще дванадцять років тому. Могла, але так і залишилася зубожілим осколком радянської армії.
Давайте згадаємо тільки дві історії, прямий стосунок до яких мав Анатолій Гриценко.
Так, у Конча-Заспі під Києвом у межах національного природного парку Голосіївський базувався батальйон радіоелектронної боротьби. Вартість землі тут у середині 2000-х — десятки тисяч доларів за сотку. І ось одного дня за прямим наказом міністра оборони Анатолія Гриценка цю військову частину передають іншому військовому підприємству з Євпаторії. А потім по неіснуючому євпаторійському радіо «Каламіт» оголошують конкурс, про який почули лише представники одразу чотирьох, пов’язаних між собою фірм. Дуже швидко проведений тендер виграє тендер нікому не відома «Оста плюс» з Києва. Суть угоди між Міноборони та Оста-плюсом проста. Їм віддають землю під забудову, а вони — 10% квартир у будинку для військовослужбовців. Типова схема тих часів. Проте з часом до неї внесли зміни. За новими умовами комерційна структура перерахувала 10 мільйонів гривен на рахунок міністерства оборони. А також придбало житло особам, які на той час проживали на території військового містечка. Вони оцінили виконання такого зобов’язання близько 15 мільйонів гривен. Однак СТАНОМ НА 2006 РІК мінімальна ринкова вартість цієї земельної ділянки у 24 гектари становила понад 120 мільйонів гривен. Цікаво, як розподілилася різниця у ціні? На той час приблизно 20 мільйонів доларів. Між тим, міністр оборони Анатолій Гриценко був повністю задоволений таким розвитком ситуації.
Між тим згодом з’ясувалося, що за фірмою «Оста плюс» стоять дуже близькі до Юлії Тимошенко брати Буряки. Схоже, саме тоді – не на політичній, а на бізнесовій основі – розпочалося стрімке зближення Гриценка та Тимошенко.
Іншу історію розповів відомий журналіст Дмитро Гнап. Його «Слідство.Інфо» розповіло, що Гриценко на посаді міністром оборони віддав Василю Хмельницькому – відомому олігарху-дерибанщику – 146 гектарів землі під Києвом. Дані про це можна знайти в Єдиному реєстрі судових рішень http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40110996.
Чи міг в цьому випадку Анатолій Гриценко не знати, кому він передає землю? Ні. Оскільки в документі, як встановив суд, чітко вказується новий власник землі: “Міністерство оборони України надало згоду на припинення права користування земельною ділянкою з подальшим її наданням ТОВ “Столиця Центробуд” під будівництво житлового комплексу.” На той момент засновником “Столиці Центробуду” була кіпрська компанія “Денсек Лімітед”. Пошукайте в Гуглі про цю фірму. Це одна з найбрудніших оффшорних прокладок, за допомогою якої Хмельницький та Іванов, зокрема, вкрали “Київенерго”, “Київгаз” та “Київводоканал” в столичної громади.
Втім, Гриценко міг би навести свої аргументи в суді, куди його двічі викликали як свідка. Але він так і не з’явився на слухання по цій справі. Й не хоче розповідати про те чи підписував він чи не підписував цей документ. Тому, що в обох випадках – йому непереливки. Зізнатися, що підписував, значить зажити славу корупціонера, який дерибанить землю. Зізнатися, що не підписував, значить Хмельницький автоматично втрачає цю землю, а ще й запускається розслідування за фактом підробки підпису міністра, і деякі менеджери Хмельницького потрапляють під тяжкий кримінал. А, сваритися з Хмельницьким, Анатолій Гриценко, чомусь зовсім не хоче. Чому? Чому віртуальні війни з олігархами для нього приємніші за реальні?
Саме так, особливо коли за тобою тягнеться корупційний шлейф завдовжки із хвіст комети Галлея. Тільки подумайте – під керівництвом Анатолія Гриценка міністерство оборони на безоплатній основі позбулося 167 військових містечок, практично 5 тисяч (якщо бути точними, то 4 тысячи 931) будівель та споруд більше 15 тисяч гектарів елітної землі – не тільки в Конча-Заспі, але й на березі моря, в Одесі тощо. Цей список можна продовжувати до нескінченості, але чи варто?
До речі, може саме в цьому полягає таємниця недоторканості ворога Януковича Анатолія Гриценка? Публічно він з ними був політичним ворогом, а непублічно – разом ділив військову нерухомість та землю.
Чи задарма? Запитання риторичне…
Володимир Манько, директор агенства Communication group
