Хмельницький у Переяславі нічого із Москвою не підписував!

0
1113
  • Золотими літерами запишіть це собі!

Цю статтю я написав у 2003 році. У грудні  2003- січень 2004 рр. в Україні масово відбувалися у різних навчальних закладах і не тільки різного роду круглі столи і конференції на тему Міфічного возєднання України із Росією. Підставою для тих конференцій був указ  Президента Кучми про відзначення тих подій на міждержавному рівні.

Будучи тоді, ще студентом, досліджуючи проблематику 1654 року, зрозумів, що у Москва оболванює нас, і масовий психоз «Дружби» із росіянами виник у 1954 році.

І почався він із  встановлення пам’ятників у Переяславі подіям, яких не було, документам, яких не існує. Просто Хмельницький можливо випив по чарці із послом московського царя, і не тільки з ним. Сіли поговорили. І все….

Ось нижче текст мого тодішнього виступу.

Тема статті була:

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 РОКУ – ТАКТИЧНИЙ ХІД ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Бобровнік Юрій

Державний вищий навчальний заклад „Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”

Історичний факультет

Науковий керівник: к.і.н. доцент Потапенко Я.О.

Вже не одне століття вчені не можуть дійти згоди щодо місця, значення і ролі Переяславської Ради 1654 року в історії україно-російських відносин. Кожен сучасний український історик-патріот намагається зробити свій внесок у дослідження проблеми, пов’язаної з подіями 350-річної давності, звертаючись до праць авторитетів в українській історіографії (М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Бантиш-Каменський та інших).

В ювілейну річницю Переяславської Ради в 1954 році радянська історіографія, здавалося, розставила всі крапки над “і”, проте в галузі історії України, особливо по періоду 1648-1676 рр., який є найбільш дослідженим, але одночасно й найбільш проблемним і суперечливим, оскільки, мабуть, був досить особливим для формування радянських та польських ідеологій. Сучасні дослідники вже називають період 1648-1676 рр. не просто Визвольною війною українського народу, а Українською національною революцією, під час якої сформувалась ранньомодерна українська держава. Сучасний світ вимагає максимальної об’єктивності не тільки у питанні висвітлення подій та фактів, але й стосовно не заангажованого аналізу тих подій.

На фоні україно-російських намагань гуманізації і об’єктивізації питань щодо висвітлення подій спільної історії, ми українці, повинні сказати своє вагоме слово, яке знищить наш комплекс меншовартості. Оскільки оригінального тексту “березневих статей”, мабуть, не існує в природі, дослідити, чого ж насправді було досягнуто у Переяславі 1654 року, досить складно. І ця суперечлива обставина є на сьогодні основною причиною україно-російського протистояння у процесі аналізу подій, що сталися після Переяславської Ради.

Сьогодні всі “свідомі” історики одностайні в тому, що козацько-старшинська Рада в Переяславі 1654 року все ж відбулася. Вона була номінальною, майже фіктивною, але точно не офіційно-законодавчою, адже за тодішніми українськими державно-політичними традиціями права її результати мала ратифікувати Генеральна козацька Рада, як головний законодавчий орган козацької республіки. Але, як свідчать історики, вона навіть не скликалась для обговорення результатів україно-московських переговорів 1654 року.

Українські історики М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Жулинський, Т. Чухліб доводячи це, просто в один голос заявляють, що в період з 1654 по 1659 рр. (1659 рік – підписання нових принизливих статей -нібито тих, що були складені у березні 1654 року Ю. Хмельницьким) жодна із сторін не виконувала жодних домовленностей, які нібито були погоджені у Переяславі 1654 року. Коли взяти до уваги цю обставину, стає просто незрозуміло чому ж російська сторона відправною точкою спільного україно-російського життя називає 1654 рік. Хоча справжніх статей поки що не знайдено, українські, польські та шведські дослідники аналізуючи період 1654-1657 рр. дійшли до таких висновків:

  • права і вольності козаків не порушувались;
  • українське селянство залишалося в більшості фактично вільним;
  • в Україні продовжували існувати різного роду виборні уряди і суди, що для абсолютистського Московського царства того часу було небезпечним нонсенсом;
  • продовжувала існувати виборність гетьмана, що була фактично незалежною від царя ще довгий період після 1657 року;
  • найголовніше (і це особливо свідчило про незалежність у середньовіччі) – існування права гетьмана вільно зноситися з послами інших держав. Хоч деякі дослідники зазначають, що існували обмеження щодо зносин з Річчю Посполитою і Туреччиною у вигляді попередження царя, але на мою думку, таке обмеження могло випливати з моральних зобов’язань, і лише в тому випадку, що можливий військовий, стовідсотково короткий союз був рівноправним;
  • чисельність реєстрового війська не змінилась і становила 60 тисяч козаків.

Радянські історики підкреслювали особливість ради. А саме те, що в ній приймав участь простий люд, що виражав “віковічне прагнення українського народу до воз’єднання з братнім російським народом”. Але постає питання: чому ж тоді населення Кропивнянського полку та Чорнобиля побило московську делегацію, населення Переяслава зганяли силою на присягу, а київське духовенство разом з І. Богуном та І. Сірком не присягнуло російському послу Бутурліну? Постає закономірне питання: а чи відбувалися подібні ради раніше? Історична наука однозначно заявляє – так!

Найперші козацькі ватажки, як ватажки вільностворених військових загонів у пошуках заробітків, а пізніше у намаганні відіграти певну політичну роль у Східній Європі, досить часто пропонували свою військову допомогу різним монархам. Пізніше таке явище переросте у так званий “політичний шантаж” короля Речі Посполитої при “вибиванні” чи підтвердженні козацьких “прав і вольностей” новообраним королем. Такого роду спроби “шантажу” були засвідчені:

  • в 1585 році у зверненні до Кримського хана Іслам-Гірея;
  • в 1592 році у зверненні козацького посольства до Б. Годунова;
  • в 1594 році – до цісаря Рудольфа II і т.д.

Характерно, що майже всі монархи позитивно відповідали на ці прохання і пропозиції і, як правило, надсилали свої “привілейні листи”. Проте, разом з цим козацька верхівка намагалася отримати автономний статус Війська Запорізького у складі Речі Посполитої і отримати привілеї, рівні шляхетським. І що найголовніше – щоб польська шляхта дотримувалася у відносинах з козаками рівноправності. Таку політику полюбляв проводити П. Сагайдачний, який 1617 року підписав із Сігізмундом III Ольшанські домовленості: “Комісарські трансакції із запорізькими козаками”, що являли собою акти королівської милості. Звісно, що вони польською стороною не виконувалися. І тому 1620 року П.Сагайдачний звернувся до московського царя, а під Хотином довів монархам, – на що здатний він з усім Військом Запорізьким, – і цими заходами примусив короля надати козакам право брати участь у військових діях під керівництвом інших християнських монархів (але при цьому залишатися підлеглими королю Речі Посполитої).

 Такі дії офіційно засвідчували, що козацтво в складі Корони відігравало особливу політичну роль, перетворившись на сильного й досить самостійного учасника політичних подій. В такій політичній обстановці того часу не був винятком і Богдан Хмельницький: 1649 рік – звернення до Московії, 1648 рік – союз з Кримом, 1650 рік – рада на зразок Переяславської 1654 року з послами султана; 1653 рік – посольства до Москви і Стамбула.

Як відзначив М. Грушевський, 1653 року після здійснення відповідних актів, Військо Запорізьке повинне було розглядатись як частина Османської імперії, а військовий напад на нього мав розцінюватись як напад на саму імперію.  Відзначу, що домовленості із султаном 1653 року вкотре були не ратифіковані Генеральною козацькою Радою. Але змінився характер, цілі, такої тактики, адже з 1649 року, як стверджують історики, метою подібного “шантажу” було не підтверження “прав і вольностей Війська Запорізького”, а побудова незалежної держави.

Окремі історики, аналізуючи тактичну спрямованість зовнішньої політики Богдана Хмельницького, називають її тактикою “колективного васалітету”. Спробуємо визначити, що позитивного несе тактика “колективного васалітету” в даному випадку. Звернемо увагу на питання побудови незалежної держави з виразними рисами демократії. Найпершим правильним кроком для українців був крок отримання над собою сюзерена, що в ті часи означало правове визнання Гетьманату, у якості васала, тобто автономного утворення, що вже є першим кроком до незалежності. А якщо таких сюзеренів буде кілька? За сприятливих зовнішньополітичних умов ця обставина могла б призвести до швидкого здобуття незалежності. У ХVІІ ст. українські землі стали місцем, де перетиналися інтереси сусідніх монархій, найвпливовіших у Східній Європі, тому тактика полівасалітету давала можливість запобігти військовим сутичкам між монархіями на українських землях. Україна була буферною зоною між ними, отже, це у перспективі дозволяло стабілізувати внутрішню ситуацію в країні. Крім того, полівасалітетність фактично означала непідлеглість жодній із сторін. Треба відзначити один негативний момент: територію України за несприятливих для Гетьманату зовнішньополітичних умов могли просто розділити номінальні сюзерени. Цього можна було б досить просто уникнути, збільшивши кількість сюзеренів або створивши проти найголовнішого ворога сильний військово-політичний союз (на зразок Рендотського союзного мирного договору 1656 року). Інших реальних шляхів за тогочасних обставин просто не існувало. Спроба своїми власними народними силами будувати принципово нову державу неминуче призвела до створення антиукраїнської монархічної коаліції, яка б запровадила окупаційний режим на українських теренах. Проголошення Гетьмана монархом спричинило б козацько-старшинські бунти, а це могло підірвати Гетьманат із середини, звівши нанівець потенціал державотворчих устремлінь, і

Після 1654 року каменем спотикання між Чигирином і Москвою залишається віднайдення терміну, який би адекватно охарактеризував ті відносини. Історики подають різні варіанти термінів: протекторат, васалітет, опіка, приєднання, військовий союз і т.д. Здається, на перший погляд, наше завдання – приєднатися до одного з варіантів або ж, відкинувши всі, запропонувати власний. Але основна мета для нас – знайти об’єктивний ракурс для сприйняття тих подій, опираючись на факти, які в даному випадку змінили політичну карту Європи II половини ХVП ст.

Сказане мною вище дозволяє зробити такі висновки:

–        спроби укладання тимчасових коаліцій відбувалися й раніше, і в своїй більшості вони не були ратифіковані українською стороною, отже несли номінальний характер (характер ” політичного шантажу” чи “торгу”);

  • у січні 1654 року жодних договорів, союзів, трактатів, васальних угод підписано не було – лише вироблено спільні умови можливої україно-московської співпраці у захисті спільних інтересів, які на той час
    співпадали. Ці умови повинні були увійти у втрачені-ініснуючі “березневі” статті, які б визначили у майбутньому поведінку двох суб’єктів міжнародного права, щодо політики відносно третього – їхнього спільного конкурента Речі Посполитої.
  • аналіз подій останніх трьох років життя Богдана Хмельницького – особи, яка сьогодні є національним символом боротьби українського народу за незалежність – показує, що ні територія та управління, ні казна та чисельність війська, ні зовнішньополітична діяльність тодішньої української держави не змінились; навіть навпаки – відбулися події, які можна інтерпретувати як міжнародне визнання незалежності Гетьманату;
  • час декларативно-формальної україно-московської співпраці був досить короткий – чотири з половиною роки; Галицька угода 1658 року за своїм змістом скасувала всі попередні українські домовленості, що суперечили польським інтересам, тому говорити про “доленосність” Переяславської ради науково необґрунтовано.

Беручи до уваги всю формальність україно-московських домовленостей, важко зрозуміти спільні україно-московські дії у Білорусії. Така співпраця виникла, швидше за все, з кількох причин. Одна з них та, що Річ Посполита ослабла, а Богдан Хмельницький на деякий час скував Крим, і це дозволило царю на короткий час повернути собі Смоленську і Сіверську землі. Далі швидкість наступу московських військ уповільнився.

Чому ? Першою причиною може бути створення польсько-османської коаліції, другою причиною – посилення впливу Швеції в Прибалтиці. Третьою причиною, на мою думку, стало те, що на визволених козацьким військом білоруських землях одразу розпочалося формування козацько-полкової адміністрації, яку активно підтримувало місцеве населення і добровільно підпорядковувалося українському гетьману. Це напевно не сподобалося російському царю Олексію Михайловичу про що свідчить дипломатичний “епістолярій” Богдана Хмельницького. Крім того в період з 1648-1657 рр. не знайдено серед листів Хмельницького жодних згадок про  підлеглість гетьмана хоч одному з монархів.

         Все це підводить нас до висновку, що стверджувати про Переяславську Раду 1654 року як про договір не зовсім науково обґрунтовано, оскільки результати ради не був ратифіковані. Рада в Переяславі нагадує, швидше за все, лише задум (щодо створення під верховенством царя конфедеративного союзу двох держав і встановлення формальних відносин номінального протекторату). Говорити про рівноправний союз з Москвою вже тоді було просто абсурдно, адже демократичне козацтво “не ужилося” з навіть дуже обмеженою станово-представницькою монархією Річчю Посполитою, не кажучи вже про абсолютистську Московію.

Переяславська Рада 1654 року, дійсно, не була “для України ні трагедією, ні ганьбою”, як зазначала Олена Апанович. Трагедією українського народу стало не проведення Ради, а фальсифікація результатів російською стороною і створення на основі цієї фальсифікації легенди про “віковічне прагнення українського народу до возз’єднання з братнім російським народом”. Однією з головних причин поразки української Національно-визвольної революції 1648-1676 років було те, що серед українських провідників не знайшлося достатньо авторитетної особистості, котра змогла б очолити всенародний рух, усвідомити помилки, переосмислити тактику й стратегію і надати логічного продовження справі “батька козацького” – Богдана Хмельницького.

- Реклама -

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.